сонорні
(“ми винили рій”)

м

в

н

-

л

р

й

-

-

дзвінкі
(“буде гоже ґедзю уджазі”)

б

-

д

дз

з

дж

ж

ґ

г

глухі
(“усе це кафе “Птах ічаша”)

п

ф

т

ц

с

ч

ш

к

х

Кінцеві дзвінкі приголосні в префіксах перед глухими, особливо при швидкій вимові, можуть оглушуватися. На письмі, проте, ці зміни не завжди позначаються.

У кінці префіксів роз-, без-, незалежно від вимови, завжди пишеться буква з: [росписка] розписка,[росада] розсада, [рожжарити] розжарити,[рожчистити] розчистити, [бесхмарний] безхмарний.

Увага! В українській мові префіксів рос-, бес-немає.

В кінці префіксів від-, од-, над-, під- завжди пишеться буква д: відпустити, одкинути, надколоти, підпис.

Перед більшістю приголосних, незалежно від вимови, пишемо префікс з-: [жжати] зжати,[ссунути] зсунути, [жчистити] зчистити, [жшити] зшити.

Перед к, ф, п, т, х (кафе “Птах”) префікс ззмінюється на с-: скинути, сформувати, спідлоба, стерти, схил.

Чергування приголосних

Іноді при змінюванні або творенні слів замість одного звука з’являється інший, тобто відбувається чергування звуків. Звуки чергуються від того, що змінюється місце їхнього творення.

Характерні такі чергування приголосних:
г — з — ж (нога — нозі — ніженька);
к — ц — ч (рука — руці — рученька);
х — с — ш (вухо — у вусі — вушенько);
ґ—дз—дж (ґерлиґа — ґерлидзі—ґерлидженька).
Задньоротові г, к, х, ґ переходять у зубні з, ц, с, дз(свистячі) й піднебінні ж, ч, ш, дж (шиплячі)

У дієслівних основах чергуються такі приголосні:
д — дж (сидіти — сиджу);
зд —ждж (їздити—їжджу);
т — ч (летіти — лечу);
ст—щ (пустити—пущу).
В дієсловах — зубні д, т переходять у піднебінні (див. Чергування приголосних в особових формах дієслова).

В інших частинах мови д чергується із ж:
загородити — загороджу — загорожа;
переходити — переходжу — перехожий;
справдитися — справджується — справжній;
погода —випогоджується — погожий.

По-іншому ці приголосні не чергуються: не може, звук [г] чи [з] змінитися на [ш] або [ч] і т. д.

В кількох словах, як виняток, ця закономірність порушується — у них замість чн вимовляємо і пишемо шн: рушник, рушниця, дворушник, соняшник, сердешний (тільки в значенні “бідолашний”), мірошник, торішній, — хоч ці слова походять відповідно від рука, сонце, серце, мірка, торік.

Уподібнення приголосних за місцем творення

Іноді при творенні або змінюванні слів виникає збіг двох приголосних, який важко вимовляється. Тоді, як правило, попередній приголосний уподібнюється до наступного. Ці зміни іноді позначаються, а іноді не позначаються на письмі.

Свистячі перед шиплячими переходять у відповідні шиплячі: сч — щ [шч], цч — чч, зч — жч, здж — ждж. Це відбивається і на письмі козацький — козаччина [козацьк + ина], батьківський — батьківщина [батьківськ + ина], брязкати — бряжчати [брязк + ати], їздити — їжджу [їзд + у].

Виняток на письмі становлять присвійні прикметники: Параска— Парасчин (хоч вимовляємо [парашчин]), Васька—Васьчин, Мотузка — Мотузчин [мотужчин], а також слово мисчина [мишчина] (від миска).

Змінюються також шиплячі перед свистячими та зубні д, т перед свистячими і шиплячими. Але на письмі ці зміни не позначаються — такі слова пишемо за морфологічним принципом: дошка—на дошці [досˊцˊі], книжка—у книжці [книзˊцˊі], дочка—дочці [доцˊцˊі], вчиш—вчишся [ўчисˊсˊа], вчить—вчиться [ўчицˊцˊа], морочитися—не морочся[мороцˊсˊа], сусідка — сусідці [сусˊідзˊцˊі] — сусідчин [сусˊіджчин], тітка — тітці [тˊіцˊцˊі] — тітчин [тˊіччин].